Про російський клуб у Харбіні. Харбінські храми Список похованих на російському цвинтарі в Харбіні

Віктор Рильський

Російський цвинтар у харбінському передмісті-містечку Хуаншан, що в перекладі з китайської означає Жовті гори. Тут поховані наші співвітчизники. Вони приїхали до Китаю через різні причини, багато народилися тут і померли.
Читаю напис на одній із пам'ятників: «Михайло Михайлович М'ятов. Народився 5 листопада 1912 року, помер 27 липня 2000».
З Михайлом Михайловичем, головою російської діаспори у Харбіні, ми познайомилися 1997 року.
Семирічною дитиною 1919-го він разом із батьком, матір'ю та п'ятьма братами він приїхав сюди із Самари. Шлях їх лежав спочатку до Сибіру, ​​куди глава великого сімейства самарський купець Михайло М'ятов утік від громадянської війни, коли місто переходило з рук в руки та його нажиті працею капітали пограбували. Потрібно було врятувати сім'ю. Війна наздогнала їх у Сибіру. Тоді рушили до Забайкалля. Звідти до станції Маньчжурія і КВЗ до Харбіну.
З цього міста молодший М'ятов виїжджав навчатися до Європи, до бельгійського міста Льєж. Повернувся звідти, вивчивши три мови, отримав спеціальність менеджера, і почав працювати в російсько-датській компанії з виробництва парфумерних виробів.
Михайло Михайлович, на відміну своїх братів, пережив окупацію Маньчжурії Японією, парафія радянської армії 1945 року, культурну революцію в Китаї. Чому, на відміну від братів? Тому що ті відразу ж після прибуття до Харбіну стали думати, яку країну вибрати для постійного місця проживання, і незабаром поїхали до Австралії та США. З усього великого сімейства М'ятових тільки Михайло Михайлович залишився до кінця в цьому місті, хоча завершити свій життєвий шляххотів в одному з чоловічих монастирів на Алясці. У нього було запрошення, але поїздці завадила хвороба та похилий вік.
Михайло Михайлович серед тих представників російської інтелігенції, з відходом яких гостро відчуваєш, яких людей втратила Росія.
Він ніколи не був у Росії радянським і новим, хоча все життя залишався її громадянином. Російське громадянство не давало йому право на отримання пенсії від китайської влади, а російській владібув справи якогось старого, бережно зберігав підданство, і з падінням Російської Імперії, громадянство СРСР і Росії.
Пропозиції відвідати історичну батьківщину надходили від приватних осіб, але через побоювання, що після перетину китайсько-російського кордону його позбавлять права повернутися до Китаю, це підприємство здавалося ризикованим. Крім того, він не знав сучасної Росії та боявся розчаруватися.
Поряд із Михайлом Михайловичем похований Володимир Олексійович Зінченко. Помер 7 травня 2002 року. Народився 1936 року в Харбіні. Він із покоління народжених у цьому місті. Син рядового війська Колчака та біженки з Примор'я. Майбутня мати Володимира Олексійовича - сімнадцятирічна дівчинка пішла за своїм пораненим братом з відступаючими військами білих, пройшла з обозом Примор'я, Корею і опинилася в Харбіні. Батько Володимира Олексійовича родом з Уралу, із залишками розбитої армії Колчака брав участь у знаменитому Льодовому поході через Байкал і прийшов до Харбіну. Батько помер у травні 1944 року, не доживши до приходу радянської армії, інакше був би етапований в СРСР, а там отримав би 25 років таборів або був розстріляний, як це трапилося з кожним третім російським жителем Харбіна. Син теж жодного разу не побував у Росії.
Усього два імені. Тим часом сотні могил перенесено сюди 1957 року з території великого російського цвинтаря, на якому було поховано близько ста тисяч росіян. Цвинтар виявився, як це буває, у центрі міста. Будувати щось на його місці китайська влада не наважилася, але зробила на його території парк культури та відпочинку. У Китаї починалася культурна революція, і російський слід треба було прати з міста, з назв вулиць і площ, з архітектури міста.
Останки рідних і близьких могли перенести або дуже заможні люди з-поміж росіян, або родичі, народжені від змішаних шлюбів. Але оскільки російські чоловіки не мали звичаю одружуватися з китаянками, воліючи бачити їх у числі прислуги, а російські жінки, що вийшли за китайців, у той період намагалися не випинати свою російськість, що було небезпечно, до того більшість росіян виїхала з Харбіна до початку культурної. революції, то й про останки особливо дбати не було кому.
Але ж лежать, лежать тут, під могильними плитами з іменами, що вже стерлися, свідки колишньої слави Російської Імперії, коли територія, іменована Маньчжурією, вже мала невигадливе. російська назваЖовторосія, свідки найбільшої авантюри Міністра фінансів, а потім Голови Кабінету Міністрів Сергія Юлійовича Вітте з будівництвом Китайсько-Східної залізниці. Він знайшов у російській скарбниці 500 мільйонів рублів вільної готівки, (величезна на той час сума), на спорудження магістралі, що не має аналогів у швидкості будівництва та сміливості інженерних рішень. А для того, щоб у західних партнерів Росії-Великобританії та Франції не виникло підозр у її експансіоністських намірах, у літні дні 1896 року на урочистостях з нагоди коронації нового російського імператора Миколи II було підписано договір зі спеціальним послом Китаю Лі Хунчжаном про будівництво КВЖД, а раніше союзний договір у зв'язку з нападом Японії на Китай і відторгненням частини його території. Ми були союзниками з Китаєм. А для охорони ще не існуючої дороги в той же рік вирушив через океан, на відстань в тисячу верст від Харбіна п'ятдесятитисячний російський армійський корпус, щоб стати заслоном від японців на незамерзаючому Жовтому морі в заснованому російськими місті-фортеці Порт-Артурі та порту Далеком.
У жовтні 2003 року я зі своїми колегами та китайськими друзями бродили нічним Даляном, і несподівано відкрили площу, оточену будинками, збудованими наприкінці ХІХ- початку ХХ ст. На бронзових таблицях російською мовою було написано, що ці будівлі охороняються державою і площа раніше мала ім'я Миколи II.
А довкола цих будівель прокреслювали небо тридцяти- сорокаповерхові велетні нового Китаю. Сучасні дорожні розв'язки, дорогі автомобілі, ресторани та магазини, модно одягнені люди, безліч закусочних, приватних торговців, які готують страви прямо на вулиці, змішання мов та прислівників. Все свідчило про особливий колорит цього приморського міста-порту, де знайшли своє місце у вільній економічній зоні японці, канадці, американці, шведи, фіни, і лише зрідка можна було почути російську мову.
Тут, на Ляодунському півострові, що з трьох сторін омивається Жовтим морем, 1904 року тримали оборону російські солдати та матроси.
На російському цвинтарі в Харбіні зберігся пам'ятник командиру та екіпажу міноносця «Рішучий». Капітан другого рангу князь Олександр Олександрович Корнільєв та його герої загинули під час оборони фортеці Порт-Артур. Їхні тіла були доставлені до Харбіну за КВЖД. Похорон відбувся на цвинтарі у центрі міста. Чотирьохгранну стелу вінчав двоголовий орел-символ Російської Імперії. З приходом у 1945 році радянської армії командування вирішило навести лад у такій делікатній справі. З пам'ятника морякам було збито орел і поставлено червону зірку, а для надання більшої переконливості в непорушності. радянської владистелу прикрасили гербом Радянського Союзу, якоюсь подобою цвинтарного вінка. З такими символами останки моряків було перенесено на новий цвинтар у район Хуаншан. Лише 2003 року пам'ятнику знову повернуто початковий вигляд.
Десь тут не позначений навіть горбком лежить порох генерал-лейтенантаВолодимира Оскаровича Каппеля, одного з найталановитіших царських генералів, який отримав це звання в тридцять з лишком років. Його, який помер від ран у Забайкаллі, солдати везли аж до Харбіна. Тим часом Каппеля з останньою надією на успіх білого руху чекав у Сибіру вже полонений і відданий усіма адмірал, підкорювач Арктики, Верховний правитель Росії Олександр Васильович Колчак. Він теж бував у Харбіні для формування своєї армії 1918 року. Розчинився разом з армією в пустелі Гобі божевільний полководець, який прагнув до Тибету, великий містифікатор, нащадок тевтонських лицарів барон Унгерн фон Штернберг. Знайшов притулок у Харбіні улюбленець козаків отаман Григорій Семенов. Переміг інший бік. Все було скінчено.
Генерала Каппеля з військовими почестями поховали під стінами церкви Іверської Божої Матері. І тут радянське командування - вірніше, її політичне керівництво - вирішило, щоб уникнути перетворення могили на місце паломництва, перепоховати його прах в іншому, менш доступному для громадян місці. Зроблено це було в таємниці під покровом ночі і могила втрачена. За іншою версією, китаєць, якому було доручено перепоховання, докопав до труни генерал, поклав на нього православний хрест, який стояв на могилі і знову закидав землею.
Тут, на цьому цвинтарі, лежать свідки періоду, коли залізниця разом із персоналом стала нікому не потрібною. Царська влада впала, а нової було до КВЖД- за договором про Брестському світі більшовики довели кордону колишньої Російської Імперії до кордонів Московського удільного князівства. Безвладдя тривало до 1924 року. Неприкаяність призвела до того, що над будівлею управління дороги було піднято прапор Французької Республіки, який майорів над територією, що належала Росії, цілий тиждень.
Тоді до Харбіну направили радянських фахівців, а царських відсторонили від роботи, і вони роз'їхалися по різним країнам. У Шанхаї діяв еміграційний центр під прапором Міжнародного Червоного Хреста та можна було вибрати країну проживання. Тих же фахівців старої Росії, які не захотіли їхати на чужину, стали вивозити пачками до СРСР, розстрілювати та давати терміни. Декого судили по п'ять і більше разів.
Потім КВЖД на знак дружнього розташування, а простіше за гарантію ненападу на СРСР Японії продали в 1935 уряду Маньчжоу-Ді-Го (читай Японії). «Наша пропозиція стала ще одним виявом радянської миролюбності, - заявив народний комісар із закордонних справ СРСР М.М. Литвинов. – Радянський Союз хотів лише одного – повернути… вартість дороги її справжнім власникам».
Смуга відчуження, так називався коридор Китайсько-Східної залізниці, була своєрідною державою в державі, в якій діяли закони, суд, адміністрація, залізнична охорона, величезний штат російських службовців, починаючи з керуючого дорогою генерала Дмитра Леонідовича Хорвата, який випускає власні гроші, оголошений передачі повноважень Колчаку Верховним правителем Росії та закінчуючи стрілочником.
Концесія з китайським урядом на право екстериторіальності смуги відчуження була формально укладена від імені Російсько-Азіатського Банку для Товариства КВЗ, акціонерного підприємства, пакет якого в тисячу акцій знаходився в руках російського уряду.
Майно КВЖД 1903 року визначалося величезною вартістю 375 мільйонів золотих рублів. Крім дороги Товариство КВЖД володіло 20 пароплавами, пристанями, річковим майном: його тихоокеанська флотилія визначалася вартістю 11,5 мільйонів рублів. КВЖД мав свій телеграф, лікарні, бібліотеки, залізничні збори
Проте переговори щодо продажу КВЖД, що почалися в травні 1933 року в Токіо за участю Японії як посередника, незабаром зайшли в глухий кут. Японія, яка не сприяла їхньому успішному результату, запропонувала вкрай незначну викупну суму за дорогу – 50 мільйонів ієн (20 мільйонів золотих рублів)
Радянська делегація спочатку запропонувала Японії придбати у власність КВЖД за 250 мільйонів золотих рублів, що за курсом дорівнювало 625 мільйонів ієн, потім знизила ціну до 200 мільйонів рублів і зайняла вичікувальну позицію. Не поспішали і японці. Але, коли у незворушних самураїв урвався терпець, вони арештували на КВЖД серед відповідальних радянських службовців і кинули їх у в'язницю. Радянська делегація заявила протест, припинила переговори про продаж дороги та зібрала валізи.
У лютому наступного року переговори продовжились. Радянська сторона знову пішла на поступки і замість первісної суми запропонувала менше третини - 67500000 рублів (200 мільйонів ієн). Причому погодилася одержати половину грошима, а половину товарами. Японія цю пропозицію обійшла мовчанням і продовжувала вводити на КВЖД свої порядки, знаючи, що дорога вже в її руках. Радянський уряд знизив суму до 140 мільйонів ієн і запропонував Японії сплатити одну третину грошима, а інше товарами.
Через півтора року після першої радянської пропозиції Японія погодилася придбати КВЖД за 140 мільйонів ієн, крім 30 мільйонів ієн на виплату компенсацій звільненим службовцям КВЖД.
Радянський уряд, який не брав жодної участі у будівництві дороги, промотав її буквально за копійки, вважаючи, що отримав великий політичний виграш.
Понад десять років КВЖД фактично господарювали японці, хоча формально дорога перебувала під управління уряду імператора Пу І.
У 1945 після розгрому Японії КВЖД повернули СРСР. А через сім років безоплатно, з усіма спорудами, комунікаціями, будинками та спорудами дорогу передали народному уряду Китаю. Відповідно до договору 1903 року про володіння Росією КВЖД на правах концесії терміном 80 років, передача мала відбутися 1983 року. Це мало стати такою самою урочистістю, як передача Китаю Гонконгу Великобританією в 1998 році. Свята не вийшло.

Інженер, розстебнутий комір.
Фляга, карабін.
Тут збудуємо нове місто,
Назвемо Харбін.

Так починається вірш найкращого поета далекосхідної еміграції в Харбіні Арсенія Несмелова (Митропольського). Прообразом інженера-дослідника став Адам Шідловський. Інженер зі світовим так грамотно спланував місто, що він, ставши шестимільйонним (з передмістям вісім мільйонів), продовжує розвиватися за його планом. Усі нові квартали та мікрорайони вписуються у проект старого Харбіна, розрахований на сотні років.
Тут працював на будівництві КВЗ майбутній Міністр шляхів сполучення князь Михайло Хілков. Як чорнороб він будував залізниці в Америці. А в Китаї його інженерна думка досягла неперевершених у світі висот. Взяти його знаменитий винахід на Великому Хінгані, де гальмування складу та гасіння швидкості відбувається за рахунок проходження його по потрійній петлі.
У планах Хілкова було продовження будівництва Транссибірської магістралі через Берінгову протоку на Аляску.
Завершується вірш Арсенія Несмєлова сумно і напрочуд прозорливо:

Милий місто, гордий і будований,
Буде день такий,
Що не скажуть, що збудовано
Руською ти рукою…

Пробачимо автору недосконалість рими «будований – побудований». Колишнього штабс-капітана, випускника Його Імператорської Величності Санкт-Петербурзького кадетського корпусу, заарештували 1945 року СМЕРШ і загинув у пересильній в'язниці Гродеково, однієї зі станцій КВЗ в Примор'ї. Така ж доля спіткала інших поетів та письменників, художників та композиторів, архітекторів та інженерів Харбіна.
Два крила російської еміграції – західне – Париж та східне – Харбін. Нам більше відомий Захід. До кінця ХХ століття про Харбіна, про культурну спадщину його письменників, музикантів, художників, архітекторів мало що відомо. Червона Армія до Парижа не входила, хоча неугодних радянської влади, борців із режимом більшовиків знаходили і в Парижі, і в Берліні, інших містах, викрадали та вивозили до СРСР, щоб розстріляти на історичній батьківщині. Харбін – особлива стаття. 17 жовтня 1945 року комендант міста наказав всій інтелігенції, згідно зі списками, зібратися в будівлі Залізничних зборів, своєрідний клуб, будинок культури працівників залізниці, що вміщує близько тисячі людей. Там їх заарештували та етапували в СРСР. Серед тих, хто не встиг емігрувати до приходу радянських військ, виявилися Всеволод Іванов, Арсеній Несмєлов, Альфред Хейдок.
Всеволод Ніканорович Іванов свого часу служив речником у адмірала Олександра Колчака. Прийшов у Харбін разом з учасниками «Великого льодового походу» - частинами Білої армії, що відступають із Сибіру.
У Харбіні Нд. М. Іванов прожив майже чверть століття. Китай став для Іванова не просто місцем проживання, він дав поштовх його самосвідомості, поставив перед ним найважливіші проблеми буття – краса та віра, давнину та сучасність, мистецтво та громадянськість. У Китаї склалася і його філософія, і сам він - і як особистість, і як художник - багато в чому був визначений країною, що відкрилася йому.
Китаю, його історії та культурі, відносинам з Росією та Заходом були присвячені лірико-філософські нариси – «Китай на свій лад», «Культура та побут Китаю»; вірші – «Дракон», «Китайці» та публіцистичні статті. Для посольства СРСР у Китаї їм було зроблено опис країни з 28 провінцій. У радянський період написано художні творипро Китай: «Тайфун над Янцзи», «Шлях до алмазної гори», «Дочка маршала».
Всеволод Ніканорович Іванов з великою повагою пише про китайський народ, землеробство, ремесла; із захопленням відгукується про класичну літературу та мистецтво; намагається зрозуміти своєрідність країни та національний характер. Але Головна тема, До якої він звертається постійно – це Китай та Росія. У 1947 році він підбиває деякі підсумки своїх роздумів у «Короткій записці про роботу з Азією».
У записці відбито ідеї євразійства. Визначаючи проблему, Іванов пише: «Варто лише подивитися на карту, щоб побачити, що більшість Радянського Союзу – в Азії. Отже, ми можемо бути зацікавлені в Азії, в її азіатській проблемі та долі ще ґрунтовніше, ніж зацікавлені у рідному нам слов'янофільстві. Історично та культурно ми пов'язані з Азією». Письменник звертається до історії Росії ХIII-ХV століть, пише про монгольське ярма, що захопив величезні території не тільки Азії, а й Європи. «Цілком зрозуміло, що з міркувань хибно-патріотичних, а головне через давнє схиляння перед Європою, російське суспільство постаралося забути про цей важкий період влади. Але Азія цього не забуває – у кожній школі Китаю можна бачити на стіні історичні карти, де показано імперію чотирьох ханств, і Москва там – у межі, підпорядкованій Пекіну, єдиній Золотій столиці».
Пізніше, пише він, ми залишили величезні ворота до Азії та посідали під вікном до Європи. А в цей час Англія, потім Америка пішли в Азію, і лише ця загроза зі Сходу змусила російський уряд переглянути свою політику щодо Азії. Почалося заселення Сибіру. В своїх історичних романах«Чорні люди», «Імператриця Фіке», «Олександр Пушкін та її час» Нд. М. Іванов звертається саме до цього періоду.
У «Короткій записці» Іванов пише про ту роль, яку зіграла Росія в освоєнні Півночі Китаю – Маньчжурії. «У російській літературі ніде не показано велике значення будівництва КВЖД для Китаю. Ми зробили це та не пишаємось цим. По суті, побудувавши дорогу, викупивши землю на російське золото, Росія закликала до життя величезні масиви Маньчжурії, яка раніше була згубним місцем».
Війни ХХ століття, на думку Нд. М. Іванова, – це війни за Азію. ХХ століття – це боротьба впливу Азію. Америка та Європа досягла успіху в цьому. Що може протиставити цій політиці Росія? Іванов відзначає кілька важливих моментів у відносинах Росії з Азією, точніше з Китаєм: по-перше, необхідно визнати, що Росія є азіатською державою не менш ніж європейською. Тобто визнати певні загальні моментинашої історії. Тому потрібна книга з спільності російської та китайської історії, потрібна нова книга з історії Китаю, написана для Китаю. Повинна бути написана російська книга про китайську культуру. Необхідні експедиції до країни найдавнішої культури. Англо – сакси та німці давно вже навчаються у Китаю, тільки не говорять про це. Така політика, за твердженням Н.М. Іванова, буде продовженням споконвічно російської політики.
Н.К. Реріх, який, як і Н.М. Іванов, мучився «незнищенним бажанням зробити Росії якнайбільше», писав у тому 1947 року: «Вс.Н. Іванов той, що у Хабаровську, здатний, знає Схід і російську історію, він біля місця Далекому Сході може правильно розцінити події».
Н.Н. Іванов повернувся до Росії 1945 року. До суду за його білий період не залучався, але з Хабаровська практично не виїжджав. У жодній з передмов до його романів ми не знайдемо згадки про харбінський період життя письменника.
Еміграція тисяч російських підданих з Маньчжурії до інших країн почалася не після революції та громадянської війни, а значно раніше. Виїжджати стали після закінчення будівництва КВЗ, та Російсько-японської війни. У 1907 році партія робітників вирушила на будівництво залізниці до Мексики. Потім у Бразилію, Канаду та США (Гавайські острови). З метою організації переселення росіян до Маньчжурії приїхав колишній губернатор Гавайських островів Аткінсон і створив у Харбіні за допомогою місцевих ділків «Еміграційна агенція Перельсруз та К». Внаслідок дій гавайських агентів на острови з січня по березень 1910 року вирушило 10 тисяч російських підданих.
Результат росіян продовжився після передачі в 1924 дороги в спільне управління, після конфлікту на КВЖД в 1929 році. 1932 року Японія окупувала Маньчжурію. Тоді кількість росіян у Харбіні сягала 200 тисяч жителів. Японці дозволили всім росіянам вільно виїхати із країни. Виїжджали всі, хто мав матеріальні можливості, і центр російської еміграції перемістився до Шанхаю. Емігрантів, що залишилися в Харбіні, японці не чіпали, вважаючи, що «вороги» радянської влади можуть надати їм неоціненну допомогу. У Харбіні залишалося ще близько 100 тисяч росіян. Після продажу дороги Японії в 1935 тиск на еміграцію посилився настільки, що спровокувало масовий відтік росіян в Шанхай, Тяньцзін, на південь Китаю, в Північну і Південну Америку, Австралію та Африку. Російських емігрантів у всьому світі виявилося так багато, що проблему довелося вирішувати Лізі Націй. У Шанхаї організували так званий Еміграційний центр, в якому видавався «паспорт російського емігранта». Таким країнам, як Аргентина, Уругвай, Парагвай, Бразилія перераховувалися гроші на перевезення, розміщення та створення робочих місць для росіян.
Звичайно, ті росіяни, у кого були гроші, вибирали для проживання благополучні Австралію, США, Канаду, Нову Зеландію.
Наприкінці тридцятих років радянський уряд оголосив амністію всім російським харбінцям і дозволив повернутися. Жителі Харбіна тріумфували. Місто розділилося на тих, хто їде, і на тих, хто лишається. Люди ходили по магазинах і купували все, що може їм стати в нагоді на батьківщині. Однак ешелони з плакатами «Приймай, Батьківщино, своїх синів» доходили через станцію Маньчжурія до Чити, де склади переформовувалися і прямували прямісінько до сибірських таборів.
Виїжджали росіяни в 1945, після вступу Червоної Армії в Харбін, але не з власної волі, коли репресіям зазнав кожен третій російський харбинець з 50 тисяч, що залишилися там.
Останній, млявий заклик до жителів Харбіна, пролунав з історичної батьківщини 1954 року – на піднесення цілинних та перелогових земель. На збори дали три дні, з п'ятниці до неділі, що випало на святе для російських харбінців свято Великодня. Більшість поїхала зовсім в інший бік – до Австралії. З 1956 по 1962 в цю країну виїхало 21 тисяча росіян. Російський емігрантський Харбін помер, хоча агонія тривала ще з десяток років. На початку 60-х поїхали всі, хто хотів виїхати. Проте 900 людей так і не залишили Харбін. Одні народилися в цьому місті та іншої батьківщини не знали, переїжджати в інші країни було страшно, інші не могли цього зробити через брак грошей чи хвороби. Ці люди пережили кошмар «культурної революції», китайсько-радянський конфлікт через Даманський остров, голод і холод. Останній російський з Китаю, 77-річний Сергій Кострометінов, переїхав до Австралії в 1986 після 16-річного ув'язнення в китайській в'язниці за звинуваченням у «радянському соціал-капіталістичному реформізмі». Сергій Іванович за всі 16 років відсидки так і не зрозумів, за що. Сидів за Радянський Союз, але місцем проживання обрав Австралію.
У 2005 році в Харбіні залишається близько сотні російських жінок, які вийшли заміж за китайців та їхніх дітей, які практично не знають російської мови.
І знову повернемось до могил Михайла Михайловича М'ятова та Володимира Олексійовича Зінченка. Після них у Харбіні вже не залишилося нікого з наших співвітчизників з того часу. Це був останній оплот Росії у цьому місті.
Поруч із російським розташовано єврейський цвинтар, трохи подалі - цвинтар російських мусульман. Усі вони жили у Харбіні, складаючи російську діаспору, створюючи обличчя міста. Нині нікого, хто жив тут, любив, страждав, мучився, вже немає. Одні лежать тут на цвинтарі, інші — далеко за кордоном. А нам залишається згадувати, якими вони були, наші співвітчизники, котрі прийшли сюди сто років тому на берег Сунгарі, щоб збудувати залізницю та місто. Сучасний та сто років тому і сьогодні. Початок був російським.

С. Єрьомін,

член Російського географічного товариства,

голова Історичної секції Російського клубу в Харбіні,

член клубу ПКО РГО - ОІАК "Російське зарубіжжя"

ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ

9 травня 2007 року ми відвідали покинутий нині храм Іверської ікони. Божої Матеріі побачили непривабливу картину: купи сміття, бруд та запустіння. Рішення народилося прямо на місці – наші студенти вирішили зібратися та очистити периметр храму. Сказано зроблено. Влітку того ж року пройшов перший, тепер традиційний, суботник з наведення порядку на святому для нас, росіян, місці.

Суботник 2015 року біля Свято-Іверського храму

Чотири роки ми проводили такі трудові десанти постійно, двічі на сезон. Весною висаджували і поливали саморобні клумби, обкладали їх шматками червоної цеглини, ближче до осені прополювали всю цю красу. І в 2011 році ми побачили картину, що радує! Китайські робітники, мабуть, за бюджетні гроші, навели повний лад біля стін храму. Зробили гарні капітальні клумби, територію довкола храму виклали бруківкою, заасфальтували проїзди від Офіцерської вулиці до цього місця. Хочу сказати, що ніхто нам не забороняв працювати. Китайська влада зрозуміла, що ми просто і тихо робимо добру справу. І власним коштом навели порядок.

Православ'я в Харбіні

Раніше в Харбіні було 22 православні храми, нині збереглося лише п'ять. Три з них є окрасою міста. Це – Софійський собор на Пристані (музей архітектури Харбіна), Свято-Олексіївський храм на вулиці Гоголя (переданий католицькій громаді міста) та діючий – Покровський храм. У ньому в 2013 році на Радоницю служив Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирило. Наразі у храмі повним ходом йдуть ремонтні роботи, з квітня він закритий на реконструкцію.

Софійський собор у Харбіні

Чекають на свій ремонт, побудований одночасно, в один рік - в 1908, Свято-Іверський храм, розташований недалеко від залізничного вокзалу, на колишній Офіцерській вулиці і Успенський - на колишньому Новому кладовищі.

А першим потрясінням, що нагадала мені, що я з раннього дитинства мріяв стати археологом, служителем богині Кліо, була ексгумація останків легендарного російського генерала Володимира Оскаровича Каппеля в грудні 2006 року. Мені довелося не лише спостерігати, а й безпосередньо брати участь у цій роботі.

Візит Святішого Патріарха Кирила до Харбіну у травні 2013 року. Фото біля Покровського храму

РОСІЙСЬКІ Цвинтарі в Харбіні

Колись давно, у 80-х роках минулого століття, цвинтар Хуаншань доглядали «старші харбінці». Едуард Стакальський склав схему поховань на цьому останньому російському цвинтарі в передмісті Харбіна. Цю схему нам передав Ігор Казимирович Савицький – президент Харбінсько-Китайського Історичного Товариства (ХКІО) із Сіднею (Австралія). Багато праць щодо підтримки порядку на Хуаншань доклали в різні роки Олексій Єлисійович Шандар, Михайло Михайлович М'ятов та Микола Миколайович Заїка.

Складно уявити, як тридцять або двадцять років тому за дві з лишком години вони приїжджали сюди з Харбіна на велосипеді для того, щоб кілька годин попрацювати і вирушити назад. Навіть сьогодні на таксі за рівним асфальтом дорога займає іноді близько години в один кінець.

Найостаннішим охоронцем цвинтаря був і залишається Микола Миколайович Заїка. Хоча він і змушений був виїхати через хворобу з Харбіна близько п'яти років тому, але допомагав нам і на відстані. Давав дуже важливу інформаціюдля плану поховань.

Тільки разом із нашими партнерами, зі «старшими харбінцями», ми зможемо зробити щось корисне для збереження пам'яті наших співвітчизників.

Православні харбінці на суботнику на цвинтарі Хуаншань, 2010 рік

Нами встановлено 463 прізвища. Виявилося, що 87 пам'ятників було перенесено сюди із двох закритих у 1957-58 роках харбінських цвинтарів.

У хабаровському архіві Бюро Російської Еміграції в Маньчжурії є дані на 122 особи, що лежать у цій суглинній землі (звідси і назва – Жовта Гора). Тут лежать залізничники, лікарі, військові та священики.

Пам'ятник доктору Володимиру Олексійовичу Казем-Беку після ремонту

За минулі п'ять років нам вдалося відремонтувати близько 20 пам'яток. Найбільший за обсягом робіт монумент - могила відомого всьому місту лікаря-безсрібника Володимира Олексійовича Казем-Бека. З батьківщини лікаря, з Казані, нам передали його портрет працівники музею Баратинського. Ще був пам'ятник полковнику Білої Армії Афіногену Гавриловичу Аргунову - герою Першої Світової та Громадянської воєн, п'ять пам'ятників студентам Харбінського політехнічного інституту, які загинули у 1946 році за нез'ясованих обставин.

Могили студентів ХПІ відремонтовано у серпні 2015 року.

У 2011 році Російському клубу в Харбіні довелося поставити хрест на могилі найвідомішого молитовника та святого життя людини – схимонаха Ігнатія. Він довгі роки жив і служив у Казансько-Богородицькому монастирі. Дякую китайським керівникам міста, що дозволили нам зробити цю добру справу.

Кошти на хрест нам надійшли через отця Діонісія з Гонконгу, далекої братньої Сербії, з Белграда. На Трійцю, 12 червня (у той рік це свято збіглося з Днем Росії) ми поставили додатково ще два хрести та три плити на сусідні могили російських православних священиків. Грошей, пожертвуваних нашим сербським братом у Христі завдяки економії, але не на шкоду якості робіт, вистачило на ремонт усіх чотирьох пам'ятників батюшкам.

Схіїгумен Ігнатій із Казансько-Богородицького чоловічого монастиряу Харбіні

Мимоволі ми зверталися до отця Ігнатія, як до молитовника, з проханням про допомогу у відновленні російського цвинтаря. І … за півмісяця нам надіслали гроші на ремонт двох пам'яток часів Російсько-японської війни. Кошти пожертвувало ХКІО (давній наш партнер) та Російський клуб у Шанхаї (голова – Михайло Дроздов). Ми передали китайській стороні наш проект відновлення цих двох великих надгробків і після отримання згоди з їхнього боку приступили до робіт.

28 серпня 2011 року, на свято Успіння, які приїхали сюди, на цвинтарі, православні харбінці були приємно вражені.

Парафіянки біля відремонтованого Покровського храму. Липень 2016 року.

ЧАШКА ЧАЯ ПО-ХАРБІНСЬКИ

У клубі ми проводили та проводимо різні заходи – відзначаємо свята, організуємо конкурси, шахові турніри, спортивні змагання, екскурсії Харбіном.

Зустріч-розмова з історії Харбіна, 2014

Список заходів народжується, коли є зацікавлена ​​людина, ініціатор, який готовий зробити щось важливе, цікаве для російської діаспори.

Однією з найцікавіших, на мою думку, подій у роботі клубу стала Чашка чаю по-харбінськи. Усі знають про китайську чайну церемонію? А хіба наші російські чайні традиції гірші? Ми показали нашим китайським друзям розмах російського чаювання! Самовар, млинці, варення, сметана, мед, російські костюми, картини та натюрморти на тему російської чайної церемонії, фрагменти наших фільмів про Масляну - китайці були в захваті! Фотографувалися, пригощалися, дякували.

Меморіальний цвинтар Хуаншань («Жовта гора») знаходиться в передмісті Харбіна. Некрополь облаштований в 1959 році після того, як сюди перенесли старий російський православний цвинтар - близько 1200 поховань, які раніше розташовувалися в центрі міста. Нині тут можна побачити меморіали російських харбінців, серед яких є відомі письменники, художники, скульптори, архітектори та релігійні діячі. Щоправда, далеко ще не всі імена вдалося відновити. Сюди з усього світу приїхали колишні російські харбінці, з Австралії, Канади, Росії, Ізраїлю та інших країн, щоб знайти могили друзів та родичів та поставити свічки за упокій у тутешній каплиці.

Ольга Бакіч прибула до Харбіну з Канади. Вона відомий вчений, бакалавр у Сіднейському університеті, магістр азіязнавства і водночас відомий весь світ дослідник російського Харбіна. Вона народилася тут 1938 року, а залишила рідне місто 1959-го. Іноді вона повертається на батьківщину для участі у конференціях, а тепер їй вдалося потрапити і на російський цвинтар Хуаншань.

«Коли я жила в Харбіні, я дуже товаришувала з Іриною Магарашевич, вона була з Югославії, як мій батько, – згадує Ольга Бакіч. - Вона була чудовою людиною! Пам'ятається, Ірина одружилася з китайцем і взяла прізвище Ден. Померла вона у Харбіні.

Взагалі, на цьому цвинтарі я бувала щоразу, коли приїжджала на батьківщину. Востаннє я тут була 2012-го і ще не знала, що вона померла. Я покидала Харбін у 1959 році. Це був такий час, коли тут стало погано. Перед моїм від'їздом ми з Іриною прощалися, вона сказала мені: "Я тебе ніколи не забуду, але не пиши мені". Тому що чоловік у неї був важлива людина. Потім вони постраждали під час культурної революції. Тож я рада, що ми не переписувалися, і це не додало до їхніх звинувачень, що вона російська.

Коли я відвідала Харбін востаннє, мені сказали, що Ірина Ден померла, що поховали її на цьому цвинтарі. Я приїхала сюди і довго не могла знайти її могилу. Пам'ятаю, лив сильний дощ. Якийсь дідок-китаєць сказав мені, що в дальньому кінці цвинтаря є недавні поховання. І тоді я знайшла її!

Ольга Бакич із квітами в руках знову приїхала відвідати подругу. Після ще довгих пошуків вона знайшла могилу Ірини Ден і поклала букет.

Володимир Іванов – теж колишній харбінець. Тут 1946 року він народився, а 1959-го був змушений виїхати до Австралії. На російський цвинтар він приїхав, щоб відвідати діда.

«Його звали Степан Никонович Ситий, – розповідає Володимир Іванов. - У Харбін він приїхав із Росії. Але до еміграції дід стосунку не мав. Він був простим селянином, мріяв заробити грошей. І у Харбіні він став підприємцем. І мрія його здійснилася – гроші він зробив.

До речі, я сюди приїхав на його гроші. Хоч і помер він 70 років тому – у 1953 році, а я все одно приїхав на його гроші. Уявляєте, скільки він заробив, що вони й досі залишилися! Це наша спадщина».

Джеймс Меттер прибув із США. Молодий американський студент при університеті Хейлунцзяна вже півтора роки вивчає історію Харбіна. «Харбін – унікальне місто, неповторне, – каже Джеймс. – І дуже багато неймовірних історій пов'язано з долями російських харбінців. Дуже цікаво занурюватись у це та дослідити».

Провідати родичів приїхала і Наталія Ніколаєва-Заїка з Австралії. Її сім'я 117 років прожила на еміграції. Спочатку до Харбіна приїхав дід, маючи при собі царську грамоту, потім тут народилися її батьки і вона сама. Залишити Харбін їй довелося в 1961 перед самою культурною революцією. Вона принесла квіти своїм близьким та друзям. І згадала про них такі історії, які навряд чи хтось розповість.

Дорогою до могил рідних Наталія Ніколаєва-Заїка розповіла про це легендарне некрополь: китайці з 1957 року почали зносити старий російський Покровський цвинтар, який розташовувався в центрі Харбіна. Це був цвинтар ще з часів боксерського повстання 1900 року. Там спочивали російські солдати, козаки, які охороняли місто та КВЗ. Китайське консульство розпорядилося знести ці могили, частину їх перенесли в Хуаншань.

Наталія Ніколаєва-Заїка показала, де знаходяться могили російських солдатів, перенесені сюди, і додала: «Маньчжурська земля залита російською кров'ю!»

Наталя Миколаївна йшла цвинтарем і показувала: «Ось дві могили. Це Петя Чорнолузький, а це моя тітка рідна. А ось чоловік та дружина Нікульські. Чисті українці. У Харбіні жив Шура Дзигар, знаменитий російський скрипаль. Нікульська була хрещеною знаменитого Дзигаря.

Ось Лідія Андріївна Данилівна – вона моя кума. А це Валя Хан – моя чудова подружка. Вона мене старша, вона була мені як тітка! Чудова людина, щира, освічена. Дуже культурною була жінка. І, можна сказати, нізащо 11 років провела у таборах».

Наталя Миколаївна показала ще один пам'ятник, де лежить її знайома Феодосія Никифорова - остання російська харбінка.

«Боже мій, все розламано. Дивіться, ось фрагменти колишніх пам'яток російських, на них написані російські прізвища. Це справжній камінь! Мій старший брат Микола Заїка викуповував їх у китайців. І хотів побудувати спільну пам'ятку з таких уламків, але поки що не виходить», - нарікає оповідачка. Нині уламки меморіалів купою лежать на цвинтарі біля могили її родича.

Нарешті, Наталя Миколаївна з радістю вигукнула: «Оце моя головна могила: Олександр Єфремович Чорнолузький! Він помер 9 лютого 1969 року. Ця людина була ходячою енциклопедією. Він страшенно загинув! Його хунвейбіни (безконтрольна молодь у культурну революцію - Прим. автора) поставили на коліна, а він був уже старенький з бородою, і кидали цеглини по його ногах. Потім почалася гангрена. Його паралізувало, і він за два дні помер. До цього я його виписувала до Австралії. Усі документи було зроблено. Але Китай не випускав іноземців, щоби багато не говорили. То був такий період часу. На жаль, я не змогла його витягнути.

Наталія Миколаївна поклала квіти та попросила сфотографувалася біля меморіалу. Можливо, це остання їхня зустріч.

Зараз Наталя Миколаївна намагається знайти будь-які відомості про родичів, які, можливо, трагічно загинули близько 1920 року в Благовіщенську. Це родина Димитрія Устюжанінова. У нього двоє дітей народилися у Харбіні, а ще двоє – у Благовіщенську. У столиці Приамур'я ще до революції він мав винний магазин.

«Його дружина – рідна сестра моєї прабабусі, яка похована тут, у Харбіні, – розповіла Наталія Ніколаєва-Заїка. - Устюжанінов приїхав до Благовіщенська, щоб відкривати свою справу. До цього в Харбіні він працював на мого родича – купця Чорнолузького.

Коли в Росії почалася заваруха, вони вирішили йти назад у Харбін. Внучка Устюжанинова, яка мешкає нині в Іркутську, мені розповіла, що вони вночі двома човнами вирішили перебратися через Амур на китайську сторону. В одному човні дружина Параскева Харитонівна з двома старшими дітьми, Мишком та Олександром, перейшла на берег.

А ось Димитрій у другому човні з двома малюками – Миколою та немовлям Віктором – не дістався. Човен розстріляли більшовики. Вони вбивали тих, хто йшов. Моя прабабуся та бабуся потім виховували цих хлопців. Зараз я хочу дізнатися, чи це дійсно було так. Знайти хоч якусь інформацію про Устюжанинова».

Наталія Миколаївна припускає, що в благовіщенському архіві можна знайти відомості про Димитрія Устюжанінова та його дітей - Миколу та немовля Віктора. За однією з версій вони могли вижити і залишитися в Благовіщенську.

Після поїздки на цвинтар Хуаншань Наталія Ніколаєва-Заїка звернулася до одноплемінників та світової громадськості: «Я з Австралії привезла привіт від наших старих харбінців, але не колишніх харбінців! Харбінець назавжди залишиться харбінцем! Бережіть історичну пам'ять міста Харбіна! Це було абсолютно унікальне місто, іншого такого у світі ніколи вже не буде!

Харбін, столиця імперського розсіювання на Сході, залишився в пам'яті багатьох градом Китежем ХХ століття, російською Атлантидою, що пішла під історію води. Півстоліття тому, в 1960 році, в основному завершилася недовге, але настільки яскраве існування Російської Манчжурії. Через прикордонну станцію Відсіч углиб СРСР йшли останні вагони з російськими людьми, що поверталися на Батьківщину, які знайшли після революції і Громадянської війнипритулок у північному Китаї. З репатріацією наймасовішої закордонної діаспори країна підводила межу під епохою усобиці та братовбивства, відмовлялася від ідеології класової ненависті та революційного терору, що розколола країну на «червоних» та «білих». Розділений народ воз'єднувався. Одночасно закінчувалася історія анклаву, який протягом півстоліття зберігав у вигнанні традиції та культуру дожовтневої Росії.

Передчуття СРСР

Дивись, Михайле, адже там, здається, ворони летять! Живність! Так що не пропадемо, у разі чого полювати будемо!

Сусід Іван Кузнєцов, дядько богатирського зросту і неймовірної сили, перебіг на станції зі свого вагона до нашого, і ось вони з батьком, сидячи біля вікна один проти одного, так невесело жартують. П'ятий чи шостий день іде, як ми перетнули кордон і їдемо Радянською країною. Дивитись не набридне - все нове, небачене. Позаду лишився Байкал. На великих станціях нас постачають окропом та солдатським супом. Триває і не закінчується Сибір. А ми й не знаємо, куди нас везуть, де та зупинка, на якій доведеться зійти та починати жити заново. Зібралися до Союзу, а що там, як там, – і самі дорослі, як ми, діти, здогадуємось, знають не набагато більше нашого.

Тепер, Іване, м'ясо бачитимеш тільки на радянські свята, - каже батько. - Магазинів, мабуть, зовсім немає.

Гроші тоді навіщо? Ні, якщо гроші друкують, то й торгівля якась має бути.

А пам'ятаєш, казали, що комуністи без грошей живуть? Тепер бачу, що брехали.

Іван дістає з кишені нові папірці, розглядає: «Дивись, з Леніним!». «Звикай!».

На прикордонній станції з суворою назвою Опор (пізніше її перейменували на Дружбу) нам дали «підйомні» - пам'ятається, по три тисячі на сім'ю. Натомість відібрали все «неналежне» - ікони, книги, грамофонні платівки. Мені до сліз шкода старої Біблії з благословенням отця Олексія. Тоді ж пропав і подарунок нашому дідові царя Миколи: книгу інженера Герасимова про руди Забайкальського краю через царський підпис батько взяти побоявся і сам спалив її ще вдома, як і багато іншого - фотографії, книги, речі, які могли, на його думку, завдати неприємностей.

На кордоні ешелони зустрічали «покупці» живої сили з цілинних господарств Сибіру та Казахстану. Вони ходили вздовж ешелону, заглядали у вагони, замовляли - вибирали міцніших і молодших працівників. Так наш вагон серед десяти інших дістався Глибокинського радгоспу Курганської області. Нас висадили на станції Шуміха і на розбитих вантажівках повезли в місця настільки глухі, що й зараз, через півстоліття, туди нелегко дістатися через бездоріжжя.

Віднесені бурею

Вихор Громадянської війни, Великий російський результат у дитинстві уявлялися мені казкою, страшнуватою, але й захоплюючою, привабливою, як і всі розповіді бабусі Анастасії Миронівни. Ось по забайкальському селищі Борзя припадає пилом загін Унгерна – курні, дикі, зарослі вершники. Сам барон у чорній бурці та білій папасі на вороному коні, загрожує комусь ташуром, монгольською товстою батогом. Нескінченні обози з біженцями, а в спину їм гримить артилерія «товаришів». Тоді і дід мій Кирик Михайлович надумав переправитися із сімейством «за річку», за Аргунь, щоб перезимувати на китайській стороні, перечекати битву. Судилося ж йому залишитися в чужій землі навіки, а моєму батькові «зимувати» в еміграції майже сорок років...

Міста та станції на китайській території, починаючи з прикордонної Манчжурії, переповнились народом. Селилися в поспіхом викопаних землянках. Спочатку не було жодного заробітку. І все-таки, незважаючи на великий масштаб лиха, біженці змогли облаштуватись і налагодити стерпне життя на чужині швидше, ніж «червоні» у себе вдома. Церква у місті стала і благодійною школою. Організував її, як і багато іншого, єпископ Йона, якого батько молитовно поминав аж до своєї смерті. Дітей там не лише безкоштовно вчили, а й підгодовували, а бідним давали одяг. Першого року владика заснував для біженців безкоштовну лікарню, богадельню для безрідних старих, дитячий притулок. У цьому він спирався на солідарну допомогу співвітчизників, які освоїлися у Китаї ще задовго до революції.

В основному це були колоністи, в найкоротший термін, з 1897 по 1903-й, побудували 2373 версти Китайської Східної залізниці, а вздовж неї безліч станцій і селищ. Одночасно вони акліматизували на суворій землі Манчжурії нові сільськогосподарські культури, заклали основи продуктивного тваринництва, добувної та переробної промисловості, створили в так званій «зоні відчуження» все необхідне для звичного російського життя. Так Манчжурія за два десятиліття стала найрозвиненішим економічно-промисловим районом Китаю.

Вливаючись на підготовлений ґрунт, еміграція на китайській землі не розвіялася, як в інших країнах, а розселилася самоврядними анклавами, відтворивши у своєму середовищі багато порядків старої Росії, в тому числі грошову систему, назви військових та адміністративних посад. Залишилося поділ на заможних та незаможних. Перші швидко завели для своїх дітей коледжі та гімназії. Але загальна біда людей, що втратили Батьківщину і коріння, не могла не витончати станові перегородки. Батько розповідав, як з другого класу йому набридло ходити до церковно-парафіяльної школи, організованої для бідних, і він самовільно, не сказавши батькам, подався на урок до гімназії. Перервавшись, вчителька запитала його, хто такий, але не прогнала, а похвалила за бажання вчитися, пішла і одразу виклопотала для нього у директора місце у класі. Нині в нас, гадаю, такого «нахаля» виштовхали б із платного закладу для «успішних» виштовхали б без жодних розмов.

«Школа біженського життя багатьох морально переродила та підняла. Повинно віддати честь і пошану тим, хто несуть свій хрест біженства, виконуючи незвичні важкі для них роботи, живучи в умовах, про які ніколи раніше не знали і не думали, і при цьому залишаються міцними духом, зберігають шляхетність душі та гарячу любов до своєї вітчизни. і без ремствування, каючись про колишні гріхи, переносячи випробування. Воістину багато з них, як чоловіки, так і дружини, нині в безчесті своїй славніші, ніж за часів їхньої слави, і багатство душевне, ними набуте нині краще, багатства речового, залишеного на Батьківщині, а душі їх, подібно до золота, очищеного вогнем, очистилися у вогні страждань і горять, як яскраві лампади», - говорив святий Іоанн Шанхайський у доповіді про духовний стан еміграції.

Уламок Імперії

Найвільніше жилося до приходу до Манчжурії японських окупантів у 1932 році. За відсутності твердої централізованої влади у Китаї російська еміграція розвивалася за умов духовної свободи, цілком порівнянної, а в чомусь навіть переважає ступінь свободи на Заході. Сотні тисяч переселенців, які продовжували вважати себе підданими Російської імперії, самі встановлювали порядки та закони біля свого розселення, охоронялися власними збройними загонами і поліцією. У козацьких округах правили виборні отамани. Усі, хто бачив Харбін тих років, відзначають разючу самобутність цього міста, його стійкість, вірність традиціям. Коли в самій Росії з революцією все перекинулося, тут зберігся острівець, «град Китеж» російської патріархальності з її діловим і загальним розмахом, ситістю, заповзятливістю та консервативною непохитністю життя. Влада змінювалася - спочатку царська, потім китайська, японська, радянська, місто, звичайно, теж зазнавало змін, пристосовувалося, але ядро ​​духу, справжнього російського духу, залишалося живим, незайманим, так що здавалося - пливе російське місто на чужій землі проти течії, як форель у гірському потоці.

«Я думаю, що Китай, який прийняв у пору 1920 велику порцію біженців з Росії, надав їм такі умови, про які вони могли хіба що мріяти, - зауважував у своїх нарисах харбінського життя відомий письменник Російського Зарубіжжя Всеволод Іванов. - Китайська влада не втручалася в жодні російські справи. Всі могли робити будь-що. Працювали всі інженери, лікарі, лікарі, професори, журналісти. У Харбіні виходять газети "Русский голос", "Радянська трибуна", "Зоря", "Рупор", журнал "Рубіж". Цензура суто умовна, головне - не зачіпати великих персон. Книги взагалі виходять без жодної цензури». «Немає харбінця, який не згадував би з глибокою вдячністю роки життя, проведені в Харбіні, де жилося вільно і легко, – згадувала письменниця Наталія Резнікова. - Можна сказати з упевненістю, що на всій земній кулі не було іншої країни, в якій російська еміграція могла почуватися настільки дома».

Російська мова була офіційно визнаною, лікарі та юристи могли вільно практикувати, ділові люди відкривали

підприємства та магазини. У гімназіях викладання велося російською за програмами дореволюційної Росії. Харбін залишався російським університетським містом і водночас багатонаціональним культурним центром, у якому дружно жили і тісно взаємодіяли земляцтва та громади вихідців із Імперії – поляків та латишів, грузинів та євреїв, татар та вірмен. Молодь у Харбіні мала можливість навчатись на трьох університетських факультетах, у Політехнічному інституті. Найкращі музиканти давали концерти у трьох консерваторіях, а на оперній сцені співали Мозжухін, Шаляпін, Лемешев, Петро Лещенко, Вертинський. Окрім російської опери діяли українська опера та драма, театр оперети, хор та струнний оркестр. Студент місцевого політехнічного інституту Олег Лундстрем створив тут у 1934 році свій джаз-оркестр, який досі задає тон російському джазу. У місті діяло близько тридцяти православних храмів, дві церковні лікарні, чотири дитячі притулки, три чоловічі та один жіночий монастир. У священиках теж не бракувало – їх випускали духовна семінарія та богословський факультет університету.

На відміну від європейських країн, де емігранти вже у другому поколінні помітно асимілювалися і переважно прагнули розчинитися серед автохтонів, у Китаї росіяни з місцевим населенням майже змішувалися. А головне, продовжували себе вважати підданими Росії, які лише тимчасово опинилися за її межами. З японською окупацією подібним вольностям прийшов кінець. На території Мачжурії було створено маріонеткову державу Мачжоу-Го. Серпень 1945-го пронісся подібно до грому і потоку стрімкої літньої зливи. Радянські літаки в кілька заходів накрили залізничні мости та переправи. Горіла станція. Ночами шосе тряслося від японської техніки, що відступає. З'явилися радянські танки.

За двома календарями

Манчжурію перетрусило війною і стало ясно, що колишнього життя вже не буде. У самобутній острів дореволюційної російської цивілізації, що на чверть століття затримався в «старому світі», били хвилі незнаної грізної сили, хоч і на рідній мові. Уклад, що раніше здавався надійним і усталеним, вмить похитнувся і пішов тріщинами. Жили там десятиліттями, облаштовувалися і обходжували землю, заводили заводи, вирощували і вчили дітей, ховали старих, будували храми, дороги... І все одно земля виявилася чужою – настав час її залишати чи брати китайське громадянство. Червоний Китай не хотів більше терпіти мільйонне російське населення. Зі смертю Сталіна і в Радянському Союзі ставлення до емігрантів почало змінюватися, колишня ворожнеча і непримиренність втратили гостроту, заростали колишнім. 1954 року з Москви пролунав офіційний заклик до «харбінців» повернутися на Батьківщину.

Харбінські гімназисти.

Радянський вплив у Манчжурії став визначальним відразу після війни. Білогвардійські організації було розпущено, пропаганду «білої ідеї» заборонено. З СРСР почали надходити книжки, газети, кінофільми. У школі навчалися вже за радянськими підручниками, водночас отець Олексій продовжував просвітлювати нас і Законом Божим. Жили за двома календарями. Ось я, розглядаючи радянський, сповіщаю бабусю: «А сьогодні свято – Паризької Комуни!». Вона мені в руки свій календар, церковний: «Які ще комуни, пробач Господи! Сьогодні мученики, прочитай мені їхній акафіст». Як святкувати Паризьку Комуну у нас ніхто не знає. І я, звичайно, вирушаю з бабусею до церкви до вечірні помолитись святим мученикам.

Дорослі у свята - а відзначалися у нас до самого від'їзду лише церковні, православні - гуляли широко, весело, співали старовинні, збережені з колишньої Росії пісні та романси, могли під шумок гримнути і «Боже, царя бережи!». Однак молодь уже знала «По долинах і по пагорбах», «Катюшу», «Широка моя рідна країна». І все ж таки в основному зберігався уклад старорежимний. По неділях і старі, і молоді йшли до церкви, всі пам'ятали молитви, багато хто тримався постів, у кожному будинку в червоному кутку світилися ікони, запалювалися лампади. Одягалися здебільшого теж за старою модою – козацькою чи цивільною. Та й стіл у дні урочистостей складався зі страв старовинної кухні, назви багатьох тепер зустрінеш лише у книгах. Жінки свято зберігали та передавали молодшим, дочкам та невісткам, рецепти російської гостинності. Кожне свято обставлялося особливим набором страв. Були з розмахом, великими, галасливими застіллями, з будинків гуляння нерідко виливались на вулиці. Але «чорного» пияцтва не було, і в будні, без приводу, питво не віталося, та фактично не зустрічалося. «Любителів» усіх знали напереч, вони ставали посміховиськом і певною мірою ізгоями. Працювали ґрунтовно та серйозно. І не просто вколювали, а вміли розгорнути справу, зібрати капітал, навчитися необхідним професіям, завести ділові зв'язки із закордоном. Тому російська колонія виділялася в морі жебрака тоді китайського населення відносним благополуччям і порядком. Моєму батькові сьогодні було б важко, майже неможливо, повірити в те, що китайці в чомусь змогли обійти росіян, досягти успіху більше за них.

Кадет завжди кадет.

Звісно, ​​жили не всі однаково. Акціонерне товариство «І. Я. Чурін і Ко», яке освоїлося в Китаї ще до революції, мало чайні та кондитерські фабрики, мережу магазинів, у тому числі за кордоном, чайні плантації. Виділялися інші багаті фабриканти, банкіри, комерсанти, видавці, скотарі, концесіонери. Існував шар найманих робітників та наймитів. Але основну частину російського населення становили дрібні приватники, що тримали власне господарство або мали якусь справу у місті. Росіяни продовжували обслуговувати КВЖД.

Зрозуміло, як і заклик із СРСР повернення було сприйнято по-різному. Багатьох аж ніяк не втішила перспектива

потрапити під владу комуністів, сьорбнути соціалізму, про який, як згодом з'ясувалося, багато емігрантів все ж мали досить вірне уявлення. Тому, коли одночасно почали вербувати на виїзд місії з Канади, Австралії, Аргентини, ПАР, помітна частина харбінців подалася до цих країн. Мій батько розсудив інакше: в Америку, мовляв, нехай багаті їдуть, а нам вірніше повернутися в свою країну. Тим більше, що радянський консул на зборах та зустрічах малював чудові картини майбутнього життя у Союзі. Репатрійованим гарантувалися всі права, безкоштовне житло, робота, навчання, матеріальна допомога. На проживання можна було вибрати будь-яку область та будь-яке місто, крім, здається, Москви та Ленінграда.

Ми, діти, звістку про від'їзд до Союзу зустріли із захопленням. У мріях вставали світлі великі міста, море електрики, чудеса техніки. Потужність, енергія та непереборна сила чулися за самим звукосполученням «СРСР». Весь Китай і особливо наша станція представилися бідною глушиною, задвірками світу.

Карантинне життя

Після кількох годин трясіння машина розгорнулася біля плоских довгих бараків, схожих на китайські фанзи. Нас щільно обступили жінки та діти. Вони дивилися на всі очі і похмуро мовчали. Ось тоді, пам'ятаю, мені, восьмирічному, стало раптом страшно, і серцем я відчув, як далеко ми заїхали від рідних місць, від звичного життя, і що не повернешся туди, і жити доведеться серед цих незрозумілих людей. Взявши подану з кузова табуретку, я поніс її до дверей, натовп переді мною злякано розступився. Пізніше «місцеві» зізнавалися, що чекали на своє село справжніх китайців, які представлялися їм, мабуть, у шовкових халатах, з кісками, з віялою і парасольками в руках. Наш простецький вигляд їх здивував та розчарував.

У темній сирій будці з стінами, що просвічувалися від худорлявості (до зими їх потім ми самі заліпили товще глиною) треба було прожити два роки в режимі карантину: до радянських порядків треба було звикати поступово. У сусідніх бараках тулилися заслані до Сибіру після війни молдавани. І кілька циганських сімей, які потрапили під оголошену тоді Хрущовим кампанію приручення до осілого життя. Їх безжурна вдача, спів і танці під гітару, бійки і лайка дітлахів надавали бараковому життю-буттю мальовничий колорит табору.

Потроху біля вогнищ стали з'являтися і місцеві. Спочатку вони не наважувалися близько сходитися з нами - все ж таки люди з-за кордону, під наглядом. Першими, як завжди і буває, наважилися і перезнайомилися між собою діти, за ними їхні матері. Спочатку жінки мовчки дивилися з боку, відмовляючись переступати поріг або сідати за стіл. Чоловіки сходилися швидше. Але чоловіків у селі було мало, особливо здорових, не скалічених. З розмов потроху дізнавалося, що і як відбувалося тут до нас, яке велике лихо перемогла країна лише кілька років тому, скільки горя прийшло з нею майже в кожен сільський будинок. І наші власні поневіряння здавалися дрібними і не образливими перед випробуваннями та втратами цих людей. Та скільки ж треба було нам дізнатися і зрозуміти, прийняти в серці, щоб не залишитися назавжди чужими, приїжджими, щоб по-справжньому, кровно поєднати себе з живими поруч, з незнайомою поки що, хоч і нашою, російською, землею, свою частку із загальною долею. Адже тільки тоді могло відбутися справжнє повернення та здобуття Росії, не тієї, уявної пісенної, билинної, емігрантської, а нинішньої, тутешньої, радянської. А давалося це не просто...

Щоранку о шостій у вікна барака барабанила радгоспна «технічка» і вигукувала мешканців, сповіщаючи, кому на яку роботу йти. Щодня припадало на різну. Цей стукіт у скло і неприємний крик, що злякає дитячий сон, чути мені досі.

Батько мій умів робити, здається, будь-яку роботу. Якщо взятися рахувати, він володів десятком-другим найкорисніших професій: здатний був сам поставити будинок - хоч дерев'яний, хоч кам'яний; викласти пекти; завести ріллю або розплодити без кількості корів та овець; своїми руками виробити шкіри і нашити шапок, чобіт, кожушок; знав звички диких звірів і умів лікувати свійських; знаходити в степах і лісі дорогу без карт і без компаса; володів на побутовому рівні китайським та монгольським; грав на гармонії, а в молодості та в аматорському театрі; кілька років отаманствував, тобто. займався земською роботою. Але все це, напрацьоване і накопичене в тому житті, виявилося непотрібним і марним у цьому, де на роботу «ганяли» (так і говорилося: «Тебе куди завтра поженуть? А мене вчора загнали на посівну»). Тут неможливо було ніяким умінням, старанням, завзятістю щось виправити, зробити по-своєму, полегшити життя сім'ї. Переселенці ніби залишилися без рук, якими ще вчора вміли так багато. Було від чого впасти духом і занедужати. Цвинтар у сусідньому гайку за два роки сильно підріс могилами «китайців». Коли ж термін карантину добіг кінця, ті, хто вижив, почали розбігатися. Першими на розвідку кинулась молодь. Радгоспне начальство тягнуло з документами, не давало відпусток, залякувало – але люди розліталися, як горобці. Ще раніше нашого за найкращою часткою кудись відкочували цигани.

Час зрівняв

Кілька років тому я знову відвідав сумне селище – воскресити пам'ять дитячих років, відвідати могили. На місці наших бараків побачив довгий ряд горбків і ямок, порослих бур'яном. Та й усе інше, житлове, ще більше занепало і покосилося. Здається, жодної нової будівлі не з'явилося тут за п'ятдесят років.

Перші роки репатріанти ще трималися один за одного, дотримувалися звичаїв, одружуватися віддавали перевагу своїм, зналися, наїжджали в гості. У деяких містах Сибіру та Казахстану і сьогодні існують земляцтва колишніх харбінців, а в Єкатеринбурзі, хоч і нерегулярно, навіть виходить аматорська газета «Російські в Китаї». Але вже їхні діти почали забувати колишнє земляцтво та спорідненість, пообтерлись і стали цілком радянськими. По батькові можу судити, як змінювалися згодом погляди та настрої колишніх емігрантів. «Там жити було вільніше і цікавіше, а тут легше, спокійніше», - говорив він на старість. У сімдесяті роки його якось розшукав і відвідав двоюрідний брат із Австралії, теж колишній харбинець. «Вихвалявся, як вони там багато живуть, — розповідав батько мені потім із невдоволенням. - А я його питаю: ким же твої парубки працюють? Вантажівки ведуть? Ну ось, а мої усі троє інститути закінчили. Та й говоримо тут, слава богу, своєю мовою». Через двадцять років їм важко було зрозуміти одне одного. Їх зняли з крижини, що називалася Російською Манчжурією, і розвезли різні континенти. А сама крижина розтанула...