Чоловік, що ховається під каптуром, дивиться на банер у центрі Санкт-Петербурга, з якого намагалися здерти плакат. великого розміру. Це — одне із зображень, які дратують можновладців. Ця людина в капюшоні, Михайло Маркер, розповсюджує їх по всьому місту.

Вуличний художник Михайло Маркер звик до того, що його роботи намагаються знищити. Зазвичай їх одразу зривають, як тільки вони з'являються на вулицях.

Роботи знищують як чиновники, так і звичайні громадяни, яких вони дратують.

«Подібна реакція здається мені цікавою, вона мені подобається, адже це діалог. Я висловлюю свою думку, а вони на неї відповідають», — каже Михайло Маркер.

Контекст

Москва пригнічує бунт, цього разу – у мистецтві

Підпал чи спектакль у дусі Кафки?

У Москві художник підпалив двері «спадкоємиці КДБ»

Мишко Маркер – це псевдонім. Своє справжнє ім'я тридцятирічний художник пресі не повідомляє. Він також не хоче показувати своє обличчя. Під час інтерв'ю він стоїть спиною до камери.

"Я розповідаю про себе через свої роботи", - говорить Маркер.

Крім того, йдеться про безпеку. Вуличне мистецтво стало в Росії практично єдиним доступним шляхом для вираження критики, оскільки свобода слова в Останніми рокамистала відчутно обмеженою.

Багатьох вуличних художників переслідують та б'ють.

Маркер, проте, не боїться, і ходить містом не лише вночі. Він дає інтерв'ю вдень на одній із центральних вулиць Санкт-Петербурга.

"Якщо мої роботи вважають загрозою, то вони, ймовірно, зачепили за живе", - міркує він.

У своїх роботах Маркер зображує відносини індивіда з державою, грошима, державою та війною. Тема останніх робіт — виживання маленької людини під час економічних труднощів.

У своїх плакатах Маркер безпосередньо критикує політику керівництва Росії, яка призвела багатьох громадян до бідності. У його роботах також порушуються теми сексуального насильства над жінками, загрози тероризму та впливу війни на дітей.

На його думку, ці проблеми стосуються не лише Росії, а й усього людства.

Усім все одно

Маркер знає, що представляє сферу мистецтва, значення якої зросла водночас, як свобода слова у Росії стала значно обмеженішою.

«На вулицях панує мова вулиць. За допомогою вуличного мистецтва можна висловлювати свою думку без обмежень», – каже Маркер.

Щоправда, роботі Маркера намагалися завадити. Декілька жителів міста подали на нього скаргу до прокуратури. Поки що Маркер все ще на волі.

Він каже, що, наприклад, роботу «Віра, надія, кохання» приклеював півгодини і ніхто йому не заважав.

У роботі «Сила грошей» зображено руки та ноги розп'ятої людини. Замість цвяхів – значки рубля, долара та євро.

Маркер ретельно вибирає місце для своїх робіт. Зазвичай він приклеює їх на рекламні щити поверх реклами в максимально помітному місці в центрі міста.

© Misha Marker Робота вуличного художника Михайла Маркера в Санкт-Петербурзі

Маркер навіть трохи засмучений тим, що чиновники чи звичайні громадяни все ще його не схопили, коли він розклеював плакати у громадських місцях.

"Зазвичай людям все одно, що відбувається навколо них", - засмучено повідомляє Маркер.

Однак він не збирається здаватися.

«Я не вірю, що один твір може змінити світ. Але сподіваюся, що люди почнуть думати своїми мізками після того, як побачать у місті мої плакати», – каже Маркер.

Вуличне мистецтво стало салонним

Вуличне мистецтво останніми роками стало популярною сферою мистецтва у Росії. Ним займаються професійні художники, дехто виставляється у приміщеннях. Вуличні художники навіть виконують роботи на продаж.

«Ринок мистецтва змінився. Колекціонери шукають роботи відомих вуличних художників на аукціонах», – розповідає директор Музею вуличного мистецтва Санкт-Петербурга Андрій Зайцев.

Мишу Маркера не тішить те, що вуличне мистецтво стало придатним для салонів. У приміщеннях вуличне мистецтво зможуть побачити лише деякі, тоді як Маркер хоче, щоб роботи побачила широка публіка.

"Я хочу, щоб мої роботи були виставлені і жили саме на вулицях", - говорить Маркер.

Михайло Маркер хоче продовжувати займатися вуличним мистецтвом. Нові роботи з'являються постійно. І оскільки ніхто не платить йому за їхнє створення, на життя він заробляє як художник-графік.

«Людям на вулиці абсолютно байдуже, що ти робиш. Реакція лише в інтернеті»

Мені близько тридцяти років. Вперше я вийшов надвір зі своєю творчістю, якщо так можна сказати, восени 2014 року. Це була міні-виставка із п'яти картин, які, на жаль, довго не прожили. Але початок було покладено. Мені дуже сподобалося: навколо люди, суєта, а ти робиш щось таке, начебто не протизаконне, але цікаве, що й вибивається зі звичайного життя. Це відчуття досить цікаве, воно досі виганяє мене надвір. Адреналін, мабуть, не знаю, у мене з біологією не дуже добре, хай буде адреналін. У день вивішування [роботи] і за день до цього у мене настрій на підйомі – дуже весело та чудово. Мені подобається цей стан.

До того як переїхати до Петербурга, я жив у Росії, у невеликому місті – не столиця, нічого такого. Ідея [зайнятися стріт-артом] з'явилася ще там, але якось руки не доходили. Після першої поїздки в свідомому віці до Пітера зрозумів, що хочу жити тут. З того часу прагнув переїхати. Ось вийшло, і буквально за рік після переїзду почав займатися стріт-артом.

В принципі, всі мої картинки, спочатку вся творчість – колись я був «музикантом», писав тексти для своєї групи – соціальної спрямованості. Куди його нести, якщо не на вулицю, не в суспільство? Я вивішую роботи приблизно раз на місяць, переважно в центрі. Якщо чесно, для мене Пітер це центр. Спальні райони навряд чи відрізняються від Росії. Мені душно і дуже сумно, коли доводиться туди вибиратись у справах. А центр Пітера – дуже крута річ.

Крім картинок я малюю та продаю полотна, роблю фотошопні та текстові висловлювання. Останнім часом роблю це регулярно, бо звільнився звідусіль і грубо кажучи перебуваю у вільному польоті. До цього я десь тільки не працював, але все це були робітничі спеціальності, які не напружували голову і дозволяли спрямувати думки у бік творчості. Зараз ідей та робіт стало набагато більше, це тішить. Хоча у фінансовому плані все поки що не так добре.

Спочатку малював роботи акрилом на ДВП, оформляв їх у позолочені рами та вивішував на вулиці разом із табличками, на яких вказував назву, рік створення, матеріал. Така музейна тема. Мені здавалося це цікавим та новим. Якщо ви не йдете до музею, музей йде до вас. Проблема була в тому, що такі картини можна було легко зняти, забрати або викинути. Мені захотілося, щоб вони висіли якомога довше. Погляд впав на афішні стенди Пітера, які на той момент були скрізь, зараз вони трохи зникають. Я вирішив клеїти картинки на них – так вони теж виходили у свого роду рамах.

Рами мають сенс. Зазвичай до приїзду якогось чиновника місто чепурять. Але впорядковують лише центральні вулиці, а у дворах все залишається по-старому. Те саме і з моїми роботами: всередині картинок відбувається черговий… [кошмар], а довкола золота рамочка – типу все добре, чудово, ми продовжуємо вірити у нашій непереможну та велику країну. Хоча насправді це не так.

Процес вивішування роботи займає дуже довгий час. Хтось із перехожих обертається, хтось зупиняється та розглядає з цікавістю. Але загалом людям абсолютно байдуже, що ти там робиш. Реакція лише в інтернеті. Хоча маю одну історію, пов'язану з вивішуванням. Коли я вішав роботу «Заприщай і владарюй», до мене підійшов чоловік років сорока і сказав: «Молода людина, забороняй пишеться через «е»». «Володарюй» його не збентежило. Зображення також. Така сама реакція була в інтернеті, слово в слово. Ще якось до мене підійшов маргінального вигляду чоловік і запропонував купити у нього ланцюжок. Цигарку стріляли. Але щоразу я продовжував займатися тим, чим займався.

До мене іноді доходять історії про те, як мої роботи мешкають після вивішування. Сам я намагаюся не затримуватися поруч із ними, щоб не світитися. Одні картинки живуть по годині, інші можуть висіти тиждень. Причому це залежить від складової робіт. Наприклад, у мене була картинка «Віра. Надія. Любов", із зображенням розп'яття з монет. На мою думку, вона досить провокаційна, але все одно прожила більше тижня.

Я не той художник, який робить роботи у стіл, лише для себе. Мені цікава реакція людей. Як вони розуміють чи не розуміють ту чи іншу картинку. Я намагався оформляти дві картинки в текст, роз'яснюючи про що вони. Але потім вирішив, що якщо люди не зрозуміють, навряд чи до них можна буде донести сенс літерами. Плюс зіткнувся із дуже цікавими інтерпретаціями. Деякі знаходять у моїх роботах такі цікаві смисли, які я туди начебто й не вкладав. Мені цікаво це читати, тому я залишив лише назви картинок. Назва – відсотків сорок від самої роботи. Для мене воно дуже важливе, я довго його обираю.

«Три білборди»

Мені здається, називати акцією роботу за мотивами фільму «Три білборди на кордоні Еббінга, Міссурі» - голосно. Я просто переглянув фільм. Мені сподобалася ідея, проведена акція – хоча це скоріше не акція, а крик розпачу героїні фільму, яка вже опустила руки та не знала, як привернути увагу до своєї проблеми. Я подумав, що буде, якщо перенести сюжет «Білбордів» у російські реалії, і зрозумів, що довкола відбувається дуже багато… [жахливих речей]. Не реагувати на нього не виходить. А якщо щоразу реагувати питанням, не вистачить білбордів.

Якоїсь миті я відписався від усіх новинних пабліків та іншого, щоб до мене це все не долинало. Мені хотілося пожити певний період, скажімо так, у мирі та злагоді з собою. Але цей… [жах] доходив до мене, навіть коли я спеціально нічим не цікавився. Все ж таки здорові люди, все ж таки всі розуміють. Чому нічого не змінюється, я не знаю. Звичайно, хочеться, щоб усі стали трішки добрішими та милішими. Але це неможливо. Або можливо. Не знаю, що змушує людей так поводитися. Але це є і від цього нікуди не подітися.

Я не знаю, чи висить ще робота з білбордом на перетині Дмитрівського провулка та Дзвіничної вулиці, але ще вчора люди надсилали мені фотографії з нею. Там був один куточок відірваний. Я не маю завдання ходити туди кожен день і перевіряти. Роботу зроблено для вулиці, там і залишилася. А я після того, як «повісився» і зробив фотку, відчуваю спустошення. Не те, щоб я про неї забуваю - друзі надсилають фото, але подальшою долею особливо не цікавлюся. Хоча бувають цікаві моменти: 2015 року я повісив картинку «Лоліта» на Невському, а наприкінці 2017 року мені надіслали повідомлення про те, що вона «живе» у якоїсь жінки, яка знайшла її на чорних сходах у парадній.

Чесно кажучи, мене самого здивувала реакція на білборд, її дуже багато, і я поки не знаю, що з нею робити. Подобається – добре. Але чому так сталося, я не можу сказати. Може, потрапив кудись, зачепив якісь струни душі людей. Не хочеться цього розбиратися. Я просто роблю те, що цікаво, що мені подобається. Якщо знаходить відгук - чудово. Якщо ні – я вже довго цим займаюся і не надто розраховую на віддачу. Продовження цієї роботи не буде, я вже висловився за темою. Що ще можна додати? Особисті запитання поставити? Знову ж таки, їх занадто багато.

«З погляду дорослої здорової людини, я займаюся… [дурнем]»

Не знаю, як влада Пітера ставиться до стріт-арту. Різні історії трапляються. Той самий іноді замазують, хто - незрозуміло. Начебто там нічого страшного не зображено, портрети відомих людей. А так я варюсь у власному соку, особливо ні з ким не контактую, тому про тенденції в пітерському стріт-арті не можу сказати нічого конкретного. У нас є перший у Росії музей стріт-арту, це не може не тішити.

У нас влада особливо не використовує стріт-арт у своїх цілях. Був якийсь патріотичний мурал на Обвідному каналі, але недовго прожив. Я не надто зрозумів сенс і посил цієї роботи. Вона явно зроблена на замовлення, а чи не з ініціативи людей. Мені здається важливим, щоб висловлювання було щирим. Проти воно влади або за - справа вторинне. Творчість нікому нічого не повинна, крім того, щоб бути щирим.

За фактом я не роблю нічого протизаконного – прийшов, повісив картинку на афішний стенд, пішов. А щодо боюся чи не боюся [можливого кримінального переслідування через посилку робіт], приємного в цьому мало. Хотілося б опинитись у цій ситуації? Ні, не хотілося б. Що я роблю, щоб у ній не опинитися? Не свічу обличчям, наприклад. Я не надто вірю в анонімність. Навряд чи можна бути повністю анонімним, залишаючись при цьому на просторах інтернету. Тож подивимося. Поки що я розмовляю з вами, а далі буде видно. Напевно, це фаталістичний погляд, але буде, що буде. Відмовлятися від творчості я поки що не хочу. Мені це цікаво, приносить багато задоволення.

У виходах надвір я знаходжу той самий кайф, який мені зараз, як наркотик. Навіть зараз говорю про це і відчуваю [емоційне піднесення]. Не знаю чому. Насправді це неочевидна діяльність. З погляду дорослої здорової людини, я займаюся … [дурницями]. Але мені це приносить стільки задоволення, що не займатися цим я не можу. А по суті, хто б чим не займався, це все… [нісенітниця], ми всі помремо, чому б не повеселитися?

Як і більшість вуличних художників, Михайло Маркер приховує обличчя та працює під псевдонімом. Малювати він почав з дитинства, закінчив художню школу та університет, за освітою – вчитель образотворчого мистецтва. Стріт-артом захопився лише коли переїхав до Петербурга з невеликого міста.

Михайло Маркер:

«Мені видалося цікавим виставляти картини, оформлені за музейними канонами, не в галереях, а просто на вулиці. До того ж тематика моїх робіт здебільшого соціальна, тож я вважав, що там їм саме місце. Вони про людей і людей».

Поклик вулиць

На першій виставці 2014 року було п'ять робіт щодо внутрішнього стану людини. Причому це були саме картини, написані акрилом на оргаліті, вставлені в рами та з підписами. Ось тільки прожили вони недовго: вже через десять хвилин арт-об'єкти зникли, і де саме вони знаходяться, досі невідомо. За однією з версій прикрашають стіни коридору одного з місцевих відділень поліції.

До речі, Миша ніколи не мав конфліктів ні з силовиками, ні з комунальними службами, хоча вуличне мистецтво в нас поки що поза законом. Чисто теоретично кожен може побачити, як художник клеїть свої плакати поверх існуючих афіш. Це відбувається в центрі міста, вдень приблизно раз на місяць - як бачите, ніякої конспірації.

Михайло Маркер:

«Звичайні перехожі поводяться зазвичай, запитань до мене ніколи не виникало. А потім я намагаюся там не затримуватися. Періодично повертаюся через деякий час: хтось фотографується, хтось проходить повз. Набагато цікавіша мотивація людей, які зривають ці картинки, але такого я не заставав».

Незручне мистецтво

Справді, якісь малюнки Михайла можуть викликати обурення. Вони незручні, вони чіпляють та змушують відчути дискомфорт. Описувати його плакати марно - вони з тих речей, які краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Особливе місце у творчості художника відведено війні, ця тема його особливо торкається.

Михайло Маркер:

«Навряд чи я колись зрозумію цю схему. Два (як мінімум) божевільні з'ясовують, хто крутіший, знищуючи сотні, тисячі, мільйони людей. Цьому можна вигадати дуже багато виправдань, завуалювати гарними словамита завісити прапорами, але суть не змінюється».

Мишко робить не тільки гостросоціальні постери, а й малює на полотнах. Вуличні роботи про людей, суспільство, про те, що нас оточує; картини ж - більш особисті та емоційні. Влітку 2018 року вперше спробував себе у жанрі скульптури та вперше – не в Петербурзі.

Але Північну столицюМишко Маркер теж ще здивує. Як розповів художник KudaGo, він задумав кілька робіт, пов'язаних із текстом, але виходять за звичні рамки плаката. Але що саме це буде, поки що невідомо.

Стежити за творчістю Михайла можна на його сторінці